ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ОСНОВНИХ ІДЕЙ У ТВОРЧОСТІ Ф.НІЦШЕ

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 39. - 14 др. арк.

__________________________________________________________________________

Г.В. Коротіч,
кандидат філософських наук, старший викладач Приазовського державного технічного університету, м. Маріуполь

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ОСНОВНИХ ІДЕЙ У ТВОРЧОСТІ Ф.НІЦШЕ

    Про кризові процеси, що вразили світ у ХХ ст., написано вже багато. Винятково трагічний характер сучасної епохи підкреслював С.Л. Франк, відзначаючи "нечувано велику кількість у ній лиха та сліпоти, розхитаності всіх звичайних норм та життєвих підвалин", характерні для неї ризик втратити "розумне та живе ставлення до життя", "духовно розбеститися", але, разом з тим, пошуки справжньої, міцної основи буття [1, 114]. На думку В.К. Кантора, до сучасних глобальних потрясінь належать, наприклад, "всеєвропейський жах" тоталітарних і терористичних структур та режимів, а також криза християнства [2, 54]. Про глобальні переломи у розвитку культури, про начало періоду пост-культури, який був спричинений розвитком техногенної цивілізації у ХХ ст. пише В.В. Бичков [3, 61]. Досліджуючи всебічність та глибину, гостроту та тривалість кризових процесів, вчені, наприклад, С.С. Хоружий, починають говорити не стільки про окремі елементи кризи або про кризові фази, етапи у розвитку людства, скільки про настання самостійної кризової епохи, провідною стороною якої стає антропологічна криза [4, 52-53]. Г.С.Кисельов, здійснюючи ґрунтовний аналіз "кризи нашого часу" (а саме: кризи атеїстичного антропоцентричного устрою світу), підкреслює, що ця криза й визначає ситуацію сучасної людини [5, 40].
    Вражаючу картину світової кризи, яскравий опис "часу спрощень" (К.Ясперс), "великої хвороби епохи" (Г.Гессе) у ХХ ст. можна знайти і у філософів-екзистенціалістів, і у представників "філософії життя". М.О. Бердяєв писав: "Криза гуманістичної антропології завершилася у Ф.Ніцше - найвизначнішому явищі нової історії" [6, 322]. К.Ясперс у праці "Ніцше і християнство" зауважив, що саме Ф.Ніцше, якого він в іншому творі назвав "великим пробуджувачем" від хибної заспокоєності, першим намалював жахливу картину сучасного світу: "Загибель культури - освіта підмінюється порожнім знанням; душевна субстанціальність - всесвітнім лицедійством життя "не по-справжньому"; нудьга заглушається наркотиками всіх видів та гострими відчуттями; <...> всі говорять, але ніхто нікого не чує; все розкладається у потоці слів <...>" [7, 13]. Можна погодитися з Г.Гессе: Ф.Ніцше дійсно вистраждав нинішнє лихо заздалегідь, раніше за інших [8, 223]. Нудьга та нудота, викликані сірою буденністю… Апофеоз бездуховності та посередності, екзистенціальний страх, жах людей, які стоять на краю безодні, постійне очікування ще гіршого, ще більш трагічного… Перетворення цього очікування у "фірмовий культ страждання" "стомлених світом" людей, що зреклися самих себе, і насамперед, творчого в собі начала, людей, що виявляють "дефіцит особистості" та переживають безвихідну похмуру самотність, які засмикані та виснажені механізацією та машинізацією їхнього життя, "засобами до культури", тотальним впливом бюрократичної системи - ось характерні риси антропологічної кризи, яку описує Ф.Ніцше. Він, "Вісник Великої Кризи", за висловом С.С. Хоружего, роздивившись навколо, констатує: "Земля стала маленькою, і на ній стрибає остання людина, яка робить все маленьким" [9, 11]. Витоки філософії Ф.Ніцше давно проаналізовані, він їх сам не приховував: це його власне непохитне прагнення до здоров'я, радості, сміху, його захоплення життям, самою можливістю жити. Жити - означає боротися з "великою стомленістю" "маленьких", знеособлених, роз'єднаних людей, "що вироджуються", з їхньою "волею до кінця", протипоставивши їй вічну "волю до життя".
    Поняття "життя", "воля до життя" є вихідними у філософських поглядах Ф.Ніцше. У творах представників "філософії життя", до яких належав і Ф.Ніцше, "життя" розуміється в цілому як певна метафізично-космічна сила, спонтанний "життєвий порив", як органічна цілісність, як певний хаос, який має великий творчий потенціал, як постійна тривалість, постійна діяльність, націлена у майбутнє, як певна космічна драма, нарешті, як особливий, незумовлений, самодостатній спосіб буття. Ф.Ніцше пише про "енергію до життя", про невичерпну творчу "волю до життя", про життя як "джерело радості", як "волю до влади", про повне та квітуче життя замість поняття "буття". При цьому він може користуватися дарвіністською термінологією, описувати поняття "життя" біологічно, надлюдину - свій ідеал - як таку, що володіє вищими інстинктами, а інстинкти - як прояв космічної волі до влади. Однак правий І.І. Євлампієв, коли зауважує, що для Ф.Ніцше характерна двозначність поглядів, тому його ідеї можуть інтерпретуватися різним чином [10, 161]. Про чисельні інтерпретації текстів Ф.Ніцше через їх багатозначність і формально-логічну суперечливість пише також А.Б. Наурзбаєва [11, 7]. Згадаємо зауваження С.Л. Франка про неможливість догматичного засвоєння вчення Ф.Ніцше: "Сам Ніцше неодноразово висловлювався проти рабськи-учнівського ставлення до його ідей та наполягав на вільному, духовно-творчому їх сприйнятті" [1, 16]. Ф.Ніцше не залишив по собі філософської системи; інколи він дражнить читача своїм стилем, граючи з ним, обрушуючи на нього сміливі, зухвалі, епатовані фрази, інколи, висловлюючись надзвичайно туманно, розпливчасто, натякаючи на прихований у його словах заповітний зміст, з'ясувати який означає здійснити священний ритуал, до якого є допущеними тільки посвячені. Не виключено, що Ф.Ніцше просто боявся, що його заповітні ідеї неправильно зрозуміють і такими засобами захищався від цього.
    Крім ідеї "волі до життя", до основних ідей Ф.Ніцше можна віднести ідею про "вічне повернення" та ідею надлюдини. На взаємозв'язок ідей про надлюдину та про "волю до життя" (або ідею "вічного становлення") прямо або опосередковано вказують І.І. Євлампієв [12, 102-118], А.Р. Геворкян [13, 121-132], С.С. Хоружий [4, 52-80], С.Г. Семенова [14, 167-184] та ін. Однак взаємозв'язок відразу трьох основних ідей Ф.Ніцше у працях сучасних вчених проаналізовано недостатньо, і цей аспект творчості філософа є, на наш погляд, найменш дослідженим. Таке дослідження потрібне для адекватного розуміння всієї філософської спадщини мислителя, а необхідність активного вивчення цієї спадщини зумовлена кризовими явищами нашого життя, пошуком шляхів їхнього розв'язання. Тому метою даної статті є дослідження взаємозв'язку ідей про "волю до життя", "вічне повернення" та надлюдину.
    Ідея про "вічне повернення" була відома ще задовго до Ф.Ніцше. В архаїчних міфах можна знайти твердження про періодичне чергування хаосу та космосу. Міфологічній свідомості було властиве те, що О.Ф. Лосєв назвав безконечною "космічною перевертністю": все могло перевтілитися на все та стати всім. Міфи могли приписувати людині певний порядок дій в певній ситуації. Вважалося, що будь-які людські дії будуть по-особливому реальними та успішними тією мірою, якою вони точно повторюватимуть взірцеві дії, які здійснювалися за прадавніх часів предками, героями, богами. Час немовби зациклювався; описувані міфом події опинялися у теперішньому часі, відтворювалися, створювалися заново; таким чином, відтворювався космічний порядок. М.Еліаде вважає, що глибинний зміст цих повторень та відтворень полягав у прагненні знецінити час [15, 132]. Можна стверджувати, що, повторюючи дії предків, первісні люди зміцнювали свій зв'язок з родом (своє родове "ми"), з природою, бо вони ще тільки почали відокремлювати себе від неї, і їхнє життя значною мірою було орієнтоване на природні цикли. Однак справа тут не тільки (і не стільки) у наслідуванні природи. За висловом М.Еліаде, первісними людьми володіло відчайдушне прагнення не втратити свій зв'язок з буттям [15, 142]. Повторення немовби пом'якшували руйнівний характер часу, довали можливість людині стверджуватися у вічності. Можливо, ми й зараз знову й знову звертаємося до міфу, насамперед, саме тому, що, як і раніше, боїмося руйнівної сили часу, боїмося змін? Ф.Ніцше стверджував, що діонісичними містеріями еллін гарантував собі вічне життя, "вічне повернення життя", майбутнє, обітоване та освячене в минулому, торжествуюче "Так" щодо життя наперекір смерті [9, 628-629]. Так забезпечувалося вічне повернення повноти життя, вічна радість творення, становлення, переборення власної скінченності. Ф.Ніцше зауважує, що в діонісичному мистецтві "природа говорить нам власним істинним, незмінним голосом: "Уподібнюйтеся мені! У невпинній зміні явищ я - вічно творча, вічно спонукаюча до існування, - вічно така, що знаходить собі задоволення у цій зміні явищ Прамати!" [16, 121]. У творах давньогрецьких філософів також зустрічається ідея про "вічне повернення". Анаксимандр вважав, що все періодично народжується з апейрона, який споконвічно знову все поглинає. Поперемінне переважання космічних сил Любові та Ворожнечі зумовило циклічний перебіг космічного процесу у Емпедокла. Думка про "вічне повернення" знайшла свій розвиток у Геракліта (про якого Ф.Ніцше писав, що поблизу нього відчуває себе тепліше та приємніше, ніж будь-де) та стоїків. Вони вчили про безконечний циклічний розвиток світу, вічну його загибель та вічне виникнення, пов'язане з періодичними світовими пожежами. Кожне виникнення космосу схоже на попереднє. Марк Аврелій відзначав, що, перебуваючи у круговороті, "все споконвіку дорівнює самому собі", "й тому цілком байдуже, спостерігати одне й те саме сто років або двісті, або ж безконечний час" [17, 321]. У Платона зустрічаємо ідею про вічне переселення душ, вічний їхній рух небом та мудру пораду "через засвоєння гармоній та круговоротів світу виправити круговороти у власній голові" [18, 539].
    Тільки в уяві безконечно закоханої в життя людини (а Ф.Ніцше був саме таким) міг з'явитися якийсь підступний демон, що запитує про вічне повторення життя, у якому нічого нового вже не буде, а будуть знову всі ті самі проблеми, ті самі радощі та хвороби, думки та почуття, "та все у тому самому порядку та у тій самій послідовності <...>" [16, 660]. Вічно перевертається пісковий годинник буття, і людина-піщинка разом з ним. Як відповісти демонові: радісним погодженням або прокляттям? Але ж це й є вчення закоханого у вічність Заратустри - вчення про "вічне повернення", про безконечний круговорот речей, який повторюється. "Я знову повернусь з цим сонцем, з цією землею, з цим орлом, з цією змією - не до нового життя, не до кращого життя, не до життя, схожого на попереднє;
    - я буду вічно повертатися до того самого життя, у великому та малому, щоб знову навчати про вічне повернення всіх речей,
    - щоб повторювати слово про великий полудень землі та людини, щоб знову сповіщати людям про надлюдину" [9, 161]. Існують "надзвичайно великі" роки становлення, цикли, схожі самі на себе. Так "вічно обертається колесо буття. Все помирає, все знову розквітає, вічно біжить рік буття" [9, 158]. Смерть не має значення, вона   - просто нова точка відліку: "Так оце й було життя? - скажу я смерті. - Ну то й що ж! Ще раз!" [9, 158]. Чи слід розуміти Ф.Ніцше так, що йдеться про постійне переживання одного й того самого та повернення буквально до того самого? Вважаємо, що ні.
    Деякі дослідники творчості Ф.Ніцше вважають ідею про "вічне повернення" містичною, деякі підкреслюють її природничо-наукову генезу. Неоднозначність розуміння цієї ідеї викликана тим, що вона існує у творах Ф.Ніцше одночасно у двох смислах, що перетинаються: по-перше, у космічно-біологічно-природному та, по-друге, у суто філософському. У першому розумінні йдеться про повторення природних, біологічних циклів, при цьому увага зосереджується на природній, біологічній основі людини, що знову й знову радіє щастю просто жити, виходячи із самого бажання жити, приймаючи життя заради самого життя, з усіма його радощами та засмученням, вітаючи черговий схід та захід сонця, сяйво зірок та місяця... У філософському розумінні ідея про "вічне повернення" перетворюється на ідею (або об'єднується з ідеєю) про "вічне становлення" людини, яка утверджує себе не тільки як біологічна істота, а і як істота соціальна, як особистість. Людині належить вічно, кожного дня, повертатися до власних коренів та витоків, заглядаючи вглиб себе у пошуках власної сутності, свого справжнього "я", постійно аналізуючи та переживаючи власні недоліки, недоліки свого часу у собі та в інших людях, піддаючи їх нищівній критиці, рішуче їх позбавляючись, формуючи нові ідеали, цінності, орієнтири, розглянуті в "оптиці життя". Треба стати сильнішими та вільнішими, стати гідними самої можливості жити, щоб пройти інший шлях, шлях оновлення - той, що попереду нас, - кожного дня народжуючись наново. Шлях цей може початися на будь-якому повороті життєвого лабіринту, яким у пошуках себе блукає людина. "Маленька" "лабіринтна" людина, блукаючи, шукає не істину, а лише Аріадну, роль якої, насправді, взяв на себе сам Ф.Ніцше. Він закликає безконечно повертатися до самих себе, постійно займаючись всебічним самоаналізом. Результатом цього повинна стати огида до власних недоліків та недосконалостей, а на цьому ґрунті повинні зрости мужність та рішучість подолати страх перед небезпекою на шляху до оновлення, до повноти буття. На цьому шляху відбувається реалізація невичерпної волі до життя та творчого начала в людині, коли життя вічно переборює себе. Ф.Ніцше пише: "Ось символ для кожного з нас: він повинен організувати у собі хаос шляхом обміркованого повернення до своїх істинних потреб. Його чесність, все здорове та правдиве в його натурі повинно ж коли-небудь обуритися тим, що його примушують постійно говорити з чужого голосу, вчитися за чужими зразками та повторювати за іншими <...>" [16, 230]. І здається Ф.Ніцше, що він вже бачить "змах крил душі, що тужить", яка спрямована до вищого, але... але чи хоче йти шляхом постійного оновлення та "остання", "маленька" людина, на яку перетворюється сучасник філософа? Він теж постійно повертається до себе самого, лякаючись змін, і не хоче іншого, не підозрюючи, що навіть у "маленьких" людях ще є хаос для того, "щоб народити танцюючу зірку", що людина безконечно глибока та "невичерпна для найбільших можливостей". Вічно повертається до "маленьких" людей Заратустра, який бачить в них "уламки майбутнього", приховані, "згорнуті", творчі здібності [9, 100]. Уламки треба огранувати, відшліфувати, обробити, "перевершити"... Що означає "перевершити людину"? Людина, за Ф.Ніцше, це линва, що є натягнутою між твариною та надлюдиною [9, 9]. Линва натягнута над прірвою, однак в середині себе людина також може виявити прірву, пустелю, яка з часом розширюється. Небезпечним є шлях того, хто вирішить піти шляхом самовдосконалення; йому потрібно проявити мужність та рішучість. Тоді безплідна пустеля перетвориться на багатий можливостями хаос. Заради цього варто "будувати свої міста біля Везувія", варто ризикувати, прагнучи до незвіданого, жити, ставлячись з презирством до суєти та насолоджуючись навіть небезпекою жити, бажати постійного оновлення, пізнання, творчості, знов і знов переживаючи вічну невичерпну радість постійного становлення нового та знищення старого. Це означає проявити волю до життя, причому в усій її повноті. Постійно повертається Ф.Ніцше у своїх творах до цих ідей, і кожного разу напружено прислуховується: чи зрозуміють? До спадщини Ф.Ніцше філософи завжди ставилися по-різному, однак його великий вплив на думки та почуття людей відзначають усі дослідники його творчості та характеризують цей вплив як такий, що пов'язаний з ризиком для життя. Наприклад, О.Шпенглера авторитетний дослідник творчості Ф.Ніцше К.А. Свас'ян називає таким, що належить до покоління людей, які "підірвалися на Ніцше" [19, 55]. О.Ю. Сурова погляди Ф.Ніцше порівнює з "чортовим колесом", що безконечно обертається, з якого рідко кому вдавалося впасти або зіскочити без травм [20, 222]. Дійсно, Ф.Ніцше буває різким, жорстоким, нещадним у своїх висловлюваннях, "філософствуючи молотом". Він прагнув відразу пояснити своїм сучасникам, що "мости знесені", "кораблі спалені" та взагалі відступати назад, тобто безконечно повертатися до себе - до "маленького", "останнього", того, хто вироджується, - більш неможливо, а шлях вперед - надто важкий та небезпечний. Тягар відповідальності за себе та інших витримати важко. Відкрито та чесно говорити про це - повідомити діагноз, а перед цим розповісти, що людина дуже хвора і навіть може померти, - це й є справжнє співчуття до людини, яку Ф.Ніцше не збирається кидати напризволяще у лабіринті долі. Він пропонує ліки, провідну нитку, він знає, де вихід, він сам - доля, тільки прислухайтеся та зрозумійте. "Маленькі" люди піклуються про власне здоров'я, але їхнє здоров'я - це здоров'я "стадної тварини", яка піклується про збереження власних інстинктів. Насправді, "маленькі" люди - хворі, і рід людський вироджується. Постійно повертаючись до самих себе, "маленькі" "останні" люди тікають від пошуків справжнього у собі, від розвитку власних творчих здібностей, від виховання в собі твердості духу, від справжнього фізичного та душевного здоров'я, від потреби в оновленні, в постійному самопізнанні, щоб бути в змозі побачити "далекі сузір'я майбутніх культур".
    Подібною тривогою за стан людини наповнені рядки талановитого російського філософа Є.М. Трубецького: життя перетворилося у заняття принизливе для людської гідності, оскільки воно "так чи інакше відтворює в собі рух якого-небудь кола, який без кінця повторюється, якому вона підпорядкована" [21, 37]. Коло, що повторюється, - це коло і біологічне, природне, і коло фабричного або адміністративного механізму, яке знеособлює, перекреслює індивідуальність, перетворює життя у "страшенну нудьгу", безглузду метушню без руху вперед. Машинізація та поглиблення розподілу праці призводить до здрібнення людини, повертаючи землю у долюдську епоху. Як і Ф.Ніцше, Є.М. Трубецькой вважає, що той, хто усвідомив метушню ганебного кола, таким чином вже виривається за його межі, а щоб це сталося, наша думка повинна мати якусь точку опори. Ф.Ніцше шукає цю опору "по той бік всіх попередніх земель та куточків ідеалу", попередніх добра і зла, вони вічно повинні переборювати себе. Точкою опори повинен стати ідеал надлюдини, носія нових цінностей, нової моралі. Повинні з'явитися "аргонавти духу", "аристократи духу", з "ненаситним голодом на совість та вістку", незадоволені сучасною людиною. Ф.Ніцше, як і належить філософу, який "має величезну відповідальність", "має совість, у якій вміщується загальний розвиток людини", не може не бути в "розладі зі своїм "сьогодні", із сучасним йому християнським ідеалом, вірою та мораллю, що знецінили єдиний реальний земний світ. Філософ пише про трагічну суперечливість людини, в якій "створіння" ("матеріал", "уламок", "хаос"...) та "творець" ("різб'яр", "твердий молот", "божественний глядач"...) поєднані разом [9, 346]. Християнське співчуття - це співчуття саме до "створіння" в людині, до того, від чого слід рішуче звільнитися. У цьому звільненні, очищенні і виявляється справжнє співчуття до людини - до "творця", до "уламка" майбутнього. Саме так і виховується надлюдина - новий, вищий тип людини. Це духовно сильна людина, впевнена в собі та своєму майбутньому, сповнена волі до життя, активна, вільна, горда, розумна, удачлива, заповзятлива, мужня, здорова, красива, різнобічно розвинена. Саме така людина є гідною життя. Вона є по-своєму гуманною, вона вміє співпереживати, співчувати, прощати. Вона має загострене почуття справедливості, прагне творити та активно шукати істину. Надлюдина вільна від християнської моралі, але не від моралі вільної людини. Можна погодитися з С.С. Хоружим у тому, що до надлюдини людина сходить як рід, а не як індивід: "Сходження до надлюдини в цілому свідомо не вміщується у межі індивідуальної долі <...>" [4, 62]. Однак, "надлюдина, хоча до неї веде не індивідуальний, а надіндивідуальний, соціальний процес, є новим образом індивідуальної особистості, але аж ніяк не соціуму" [4, 62].
    До тих, хто "підірвався" на Ф.Ніцше, належав і Г.Гессе. Достатньо пригадати його роман "Степовий вовк", стиль та зміст якого свідчать про глибокий вплив філософа. Так само, як Ф.Ніцше, Г.Гессе характеризує людину як спробу, як перехід, як небезпечний вузький місток між природою та духом. У природу, тобто до дикості, хаосу, до "вовка" повернутися неможливо - це хибний, безнадійний шлях. Але й стан сучасної людини - посередності, міщанина - Г.Гессе не влаштовує. Герой роману Гаррі Галлер засуджується до вічного життя, до вічного повернення до самого себе, у пошуках істинного "я", щоб кожного разу "зіграти у цю гру (гру життя. - Г.К.) краще, для чого треба бути готовим пережити не тільки радощі життя, а й муки, пройти через "пекло свого нутра" [8, 392]. Сенс цієї життєвої гри - становлення нового "я", прагнення до змін, становлення нової людини, шлях до безсмертя [8, 262-264, 268-269].
    Видатний російський косміст М.Ф. Федоров також вбачав заслугу Ф.Ніцше у тому, що той закликав до переходу за межі добра та зла, закликав людину до переборення своєї межі [22, 555]. І для Ф.Ніцше, і для М.Ф. Федорова життя було вищим благом та вищою цінністю. М.Ф. Федоров справедливо вбачав суперечність між ідеєю Ф.Ніцше про "вічне повернення", якщо її розуміти як абсолютне повторення життя як воно є, як прийняття природної необхідності, і ідеєю надлюдини, яка передбачає зміни в людині, переборювання себе у вищому, аристократичному, типі людини, створення "поліпшенних екземплярів" людської породи [22, 552, 554-555]. М.Ф. Федоров вважав, що вчення про безконечне повернення можливо тільки, якщо дивитися на життя як на гру, як на світову комедію [22, 559].
    М.О. Бердяєв, проаналізувавши творчість Ф.Ніцше, писав, що філософ так і не знайшов шляху до надлюдини, і в цьому була його трагедія. Однак Ф.Ніцше звільнив шлях для нової, христологічної антропології. Існування "маленької людини", на думку М.О. Бердяєва, свідчить про винищення людини як образу й подоби Божої, а водночас - і як мікрокосму. "Людина є не тільки від світу сього, а й від світу іншого, не тільки від необхідності, а й від свободи, не тільки від природи, а й від Бога" [6, 297]. Людина повинна виправдати своє покликання, розкрити свою творчу природу. "Особистість в усьому протилежна машині. <...> Але технічна цивілізація, але технізоване і машинізоване суспільство <...> все роблять, щоб людина перестала бути особистістю" [23, 152]. Творчий порив, до якого закликає Ф.Ніцше, долає традиційні межі та норми ("Творити: це означає - виставляти з себе щось <...>" [16, 734]), і в цьому М.О. Бердяєв вбачає дещо схоже із власним розумінням творчості, оскільки, на його думку, "творчий акт виходить з усіх класичних берегів" [6, 349] і означає прорив до трансцендентного, у безконечність, до подолання власної конечності, власних індивідуальних рамок. Творчість має загальнолюдський, космічний, релігійний характер та передбачає свободу, яка є не зумовленою ані Богом, ані світом. Людина творить "з нічого", тобто з власного вільного бажання творити. До речі, ще одну ідею Ф.Ніцше, а саме, ідею "волі до влади", теж слід розглядати крізь призму реалізації творчого потенціалу людини: як прояв безконечного потягу до створювання нового. Аналогічно пояснює зміст ідеї "волі до влади" І.І. Євлампієв [12, 112-113].
    За Ф.Ніцше, вільний розум передбачає свободу від будь-якої традиції, від усталених загальноприйнятих алгоритмів та орієнтирів у розумінні світу, а також волю для творення нового. Вільна людина не може обминути проблему вибору, оскільки відсутність меж (тобто нав'язування будь-якого певного шляху) передбачає широке поле вибору, широкий спектр можливостей. Ф.Ніцше уявляє цей вибір як азартну гру творення, у якій ніколи не повторюються однакові комбінації [16, 172]. Відповідно вирішується й проблема виховання: дитина не повинна стати повторенням [16, 362]. Схожі думки зустрічаємо у Х.Ортега-і-Гассета, який зауважує, що життя залишає нам поле можливостей, і жити - це постійно вирішувати, чим ми будемо [24, 174]. Таке розуміння життя є цілком погодженим із сучасними поглядами щодо синергетики як гри з реальністю. О.М. Князєва та С.П. Курдюмов пишуть, що синергетика передбачає блукання полем багатоваріантних шляхів у майбутнє, де нічого не визначено, окрім найзагальніших правил цієї гри [26, 70-71]. Можна погодитися з Ю.В. Синеокою, яка підкреслює, що вчення Ф.Ніцше про надлюдину "стало засобом розкріпачення індивідуальності, яке допомагає людині пізнати саму себе в античному розумінні цього слова <...>" [26, 70]. У творчості людина легше справляється з вічністю, де вона вільно створює безконечну кількість разів саму себе та нові цінності [26, 72].
    Людину, яка почала сходження шляхом самовдосконалення, підстерігає ще одна небезпека, або хвороба, - "надлишок історії". Людина, на жаль, "назавжди є прикованою до минулого, як швидко б вона не бігла, ланцюг біжить разом з нею" [16, 161]. Життєві сили, радість розвитку, воля до життя урівноважуються глибокою стомленістю: людина не може забути свого минулого [16, 372]. Ф.Ніцше вважає, що історію слід поставити на службу життю, використовуючи історичний досвід для самовдосконалення людини. Корисні спогади про цінне та рідкісне слід зберегти (наприклад, щодо доби Відродження - це важливі для Ф.Ніцше ідеї свободи особистості, любові до науки, презирство до догматизму, до алгоритмів). Спогади, які не сприяють розвитку, шкодять волі до життя, спричиняють довготривалі приступи самоїдства та безсоння, слід рішуче відкинути геть. Ф.Ніцше, який мужньо підставив себе під "гільйотину громадської думки" (Л.Шестов), який згорів "від вогненної творчої спраги" (М.О. Бердяєв), глибоко особистісно переживав трагедію сучасної людини, однак вірив у майбутнє, у "великий полудень" людини.
    Отже, які висновки можна зробити?
    В.О. Кутирєв зауважує, що на початку ХХ ст. людське пізнання дійшло абсурду: "На своєму вищому етапі воно стає знанням ні про що. Для нас - людей. Ми проникли у світ настільки глибоко, що втрачаємо і його, і себе в ньому. Може, настав час повернутися? Якщо не взагалі, то вміти повертатися, коли необхідно. Але куди -до ілюзії? Як - міфологічно?" [27, 69]. Дійсно, час повернутися. До філософської спадщини Ф.Ніцше, зокрема. До ніцшеанської віри в унікальність, неповторність людини, в існування у неї творчого начала. Воля до життя спрямовує людину на самовдосконалення, до стану надлюдини: щоб вижити, відчути життя в усій його повноті, треба виховати в собі звичку постійно, кожного дня, повертатися до себе самого, постійно себе запитуючи: "Що я являю собою?", постійно розвиваючись, зміцнюючи своє фізичне та душевне здоров'я, виховуючи здібність самостійно, творчо мислити та діяти, усвідомлюючи відповідальності за власні вчинки. Творчість утверджує людину в вічності, це і є повна реалізація "волі до життя" та власне людської сутності. Неупереджене та всебічне вивчення творчості Ф.Ніцше (зокрема, переосмислення ідеї "волі до влади"), дотримуючись "не літери, а духу" його, на нашу думку, активно сприятиме пошукам шляхів подолання сучасної антропологічної кризи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Франк С.Л. Сочинения. - М., 1990.
2. Кантор В.К. Достоевский, Ницше и кризис христианства в Европе конца ХІХ - начала ХХ века // Вопросы философии. - 2002. - № 9.
3. Бычков В.В. Феномен неклассического эстетического сознания // Вопросы философии. - 2003. - № 10.
4. Хоружий С.С. Ницше и Соловьев в кризисе европейского человека // Вопросы философии. - 2002. - № 2.
5. Киселев Г.С. "Кризис нашего времени" как проблема человека // Вопросы философии. - 1999. - № 1.
6. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. - М., 1989.
7. Ясперс К. Ницше и христианство. - М., 1994.
8. Гессе Г. Избранное. - М., 1977.
9. Ницше Ф. Сочинения: В 2-х тт. - М., 1990. - Т. 2.
10. Евлампиев И.И. Неклассическая метафизика или конец метафизики? Европейская философия на распутье // Вопросы философии. - 2003. - № 5.
11. Наурзбаева А.Б. Критика гуманизма как деконструкция западной метафизики // Вестник Московского ун-та, Сер. 7. Философия. - 2003. - № 2.
12. Евлампиев И.И. Достоевский и Ницше: на пути к новой метафизике человека // Вопросы философии. - 2002. - № 2.
13. Геворкян А.Р. Проблема Диониса и Аполлона у Ф.Ницше и В.Шмакова // Вопросы философии. - 1999. - № 6.
14. Семенова С.Г. Николай Федоров и Фридрих Ницше // Вопросы философии. - 2001. - № 2.
15. Элиаде М. Миф о вечном возвращении: Архетипы и повторяемость. - СПб., 1998.
16. Ницше Ф. Сочинения: В 2-х тт.. - М., 1990. - Т. 1.
17. Марк Аврелий. Размышления. - Магнитогорск, 1994.
18. Платон. Сочинения: В 3-х тт. - М., 1971. - Т. 3. Ч. 1.
19. Свасьян К.А. Освальд Шпенглер и его реквием по Западу // Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. - М., 1993.
20. Сурова О.Ю. Человек в модернистской культуре // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000. - М., 2001.
21. Трубецкой Е.Н. Избранное. - М., 1995.
22. Федоров Н.Ф. Сочинения. - М., 1982.
23. Бердяев Н.А. Человек и машина: Проблема социологии и метафизики техники // Вопросы философии. - 1989. - № 2.
24. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? - М., 1991.
25. Князева Е.М., Курдюмов С.П. Антропный принцип в синергетике // Вопросы философии. - 1997. - № 5.
26. Синеокая Ю.В. Проблема сверхчеловека у Соловьева и Ницше // Вопросы философии. - 2002. - № 2.
27. Кутырев В.А. Апология человеческого (предпосылки и контуры консервативного философствования) // Вопросы философии. - 2002. - № 9.

https://www.filosof.com.ua/Jornel/M_39/Korotich_1.htm